- Ще рано, поглянь на світ, на нас. це суспільство ще вважає нас не готовими до такого.
- дарма, друже. Ми повинні робити все, скрізь і завжди. ніхто не знає коли настане час, і нам за будь яких обставин буде потрібно піти далі... залишити домівку, місто, піти в люди, далеко... далеко...
- Облиш це, ти надто переосмислюєш це, не даєш собі розслабитись з такими думками.
- Не варто за мене хвилюватись. Те, що я роблю -- задоволення для мене, а мої мрії не несуть нічого поганого. невже ти хочеш піти зі свого дому, знаючи, що нічого не нагадуватиме іншим людям про тебе
- Ти правий. Варто, варто задуматись над цим. Наче хтось невідомий, наче чимось неважливим залишусь я у спогадах людей, не довго память за мною стоятиме. - тужливо стало хлопцю.
- Годі тобі. Давай вдвох зробимо щось надзвичайно грандіозне! Щось таке, щоб дух перехоплювало! Тоді наш слід у світі загріє думкою не одну людину, а будь-яка особа одразу підхопить момент того, хто ми є один для одного. Саме так, найкращими друзями!
Друг лише з захопленою посмішкою поглянув на щирість та відчайдушність товариша та з сигналом згоди похитав головою. Друзі ще довго говорили на подібні теми, та висували такі ідеї як створення власної збірки віршів, архітектурно споруджених садів, алей та вуличок міста, спільну мрію про будівницто бізнесу. На вулиці співали осінніми барвами дерева, а земля підігравала їм на тонесеньких золотих струнах жовтневої скрипки